докладна інформація

11 вересня 2021 року виповнюється 100 років з дня народження великого українця, ініціатора відродження руху кредитних спілок в Україні Ярослава Скрипника.

Ярослав Степанович усе своє життя присвятив самовідданому служінню українській громаді. „Хрещений батько” кредитних спілок в Україні, він відіграв визначну роль у створенні і подальшому становленні та розвитку Національної асоціації кредитних спілок України. Живучи у Канаді, Ярослав Степанович завжди серцем є в Україні, і, незважаючи на поважний вік, активно цікавиться її життям і продовжує творити українську справу.

Національна асоціація кредитних спілок щиро вітає Ярослава Степановича з Днем народження! Низький уклін за усі добрі справи на благо майбутнього покоління! Нехай життя дарує ще багато щасливих днів і радісних свят у родинному колі, буде міцним здоров’я, гарним настрій і щирою душа, а у домі завжди панують любов, затишок і достаток! Многая літа!

Стисла біографія. Ярослав Степанович Скрипник народився в 1921 р. в Івано-Франківську. Жив на Волині. З 1948 р. – в Канаді. Освіта вища, хімік. Працював в цементній індустрії. Був заступником президента Світового конгресу вільних українців, заступником президента Комітету українців Канади. Був головою централі Союзу українців самостійників Канади.

Діяч руху кредитних спілок. Його по праву вважають одним з перших ініціаторів відродження руху кредитних спілок в Україні.

Мати Скрипника - галичанка, а батько родом з Полтави, з козацького роду Скрипників. Бабуся по батьківській лінії – Маріанна, рідна сестра Симона Петлюри. В 1991 р. батько Я. Скрипника – Мстислав – став першим Патріархом Української автокефальної православної церкви (УАПЦ) в Україні. До того Мстислав був митрополитом американської Української православної церкви та митрополитом Української автокефальної православної церкви у світі.

Ярослав Скрипник одружений. Має двох синів та дочку і четверо внуків.

ЯРОСЛАВ СКРИПНИК, ІНІЦІАТОР ВІДРОДЖЕННЯ КООПЕРАТИВНОГО РУХУ В УКРАЇНІ

Оксана Гайдук, „Бюлетень кредитних спілок України”, № 3-4 (31-32) травень-серпень 2010 р.

— Пане Ярославе, для нас велика честь зустрітися тут з Вами, живою легендою. Розкажіть, будь ласка, яким був початок відродження кооперації в Україні і яка Ваша роль у ньому.

— Дякую, мені дуже приємно таке чути. Свого часу я був президентом невеликої української кредитної спілки. На початку 80-х років, коли почалася чергова криза, вісім дрібних кредитівок, за пропозицією канадського уряду, об’єдналися у одну велику кредитну спілку. Туди увійшли польська, українська, китайська, канадська кредитні спілки. Я виступав промоутером того з’єднання. Рішення було вірним, тому що, з одного боку, з’явилась можливість скористатися допомогою уряду, а з іншого, у разі об’єднання, на управління установою йтиме менше коштів. Мене запросили стати членом наглядового комітету та екзекутиви цієї великої об’єднаної спілки. Хочу сказати, що я мав зв’язки з багатьма представниками кооперативного руху. Згодом мене обрали до Ради Директорів провінційного об’єднання кредитних спілок. Там я репрезентував не українські кредитні спілки, а вже загальноканадську велику кредитну спілку. Того часу я мав товариша в Отаві, який був членом Ради Директорів Канадської Кооперативної асоціації. У 1990 році я, як представник обласної ради кредитних спілок, провів з ним зустріч. Вона виявилася вельми результативною. Добре пам’ятаю, як я запитав на тій зустрічі: "чому Канадська Кооперативна асоціація надає допомогу кредитним спілкам у Ботсвані, Нігерії, відкриваючи по одній-дві кредитні спілки? Чому б не звернути увагу на Україну, яка вже має чимало кооперативних традицій, адже перша кредитна спілка була створена на Полтавщині ще у кінці 19 століття?! Згадаймо, що і Галичина мала сильно розвинену кооперативну, банківську системи. Чому б не наважитися на щось масштабне і не відродити кооперацію в Україні?" У відповідь член Канадської Кооперативної асоціації зі мною погодився і рекомендував звернувся до канадського уряду з проханням створити комітет з допомоги кредитним спілкам України. Тож згодом розпочав роботу мій проект з повернення Україні ідеї кредитних спілок. Я налагодив контакти з українськими колегами, в Україну почали прибувати волонтери з Канади, зі Сполучених Штатів Америки, Австралії, до них прилучилися ентузіасти з України. У результаті було створено НАКСУ, і ідею кредитних спілок в Україні втілено в життя. Після тих подій мене навіть іноді називають хрещеним батьком кредитних спілок в Україні. Моя заслуга полягає лише в поверненні ідеї на українську землю. Адже за фахом я не фінансист, я лише подаю ідеї і організовую процес їхнього втілення. Кожна фінансова установа мусить мати не лише фінансових спеціалістів, а також людей, які займаються піаром та генерують нові ідеї.

— Як Ви оцінюєте роботу НАКСУ?

— Хоча Петро Миколайович Козинець — мій добрий приятель, можу неупереджено сказати, що роботу НАКСУ я оцінюю як дуже гарну. З асоціацією ми співпрацюємо від самого початку відродження кооперативного руху в Україні, хоча нас розділяє відстань майже 15 тисяч кілометрів. Я вважаю, що НАКСУ сьогодні — дуже сильна організація, яка зробила і робить велике діло.

— Чим Ви займаєтеся зараз?

— Зараз я вже пенсіонер. А ще кілька років тому я працював у канадських кредитних спілках.

— Як почуваються кредитні спілки Канади у складний економічний період?

— Канадські кредитівки, завдяки мудрості канадського уряду, майже не відчули впливу фінансової кризи. Банківський сектор та система кредитних спілок сильно контрольовані урядом. Звичайно, певним чином криза відбилася на членах кредитних спілок, але загалом кредитний рух втримався завдяки сприятливому законодавству. Усі канадські кредитні спілки працюють на базі законів провінцій, оскільки Канада — це федеративна держава. Приміром, кредитівки однієї провінції не мають права мати відділень в іншій. Федеральний уряд, у свою чергу, надає свої вказівки у провадженні діяльності усіх фінансових установ. Саме це допомогло не збанкрутувати і банкам.

Коли я був у Централі кредитних спілок Канади, ми виробили ідею консолідуватися. Невеликі кредитні спілки не були здатні конкурувати з банками. Наприклад, я є членом великої кредитної спілки, яка утворилася шляхом об’єднання кількох невеликих. Зараз вона нараховує близько 400 тисяч членів, мільярди доларів в активах і цілком здатна конкурувати з банками.

— Як діє у Канаді система гарантування вкладів?

—Згідно з канадським законодавством, банки гарантують вклади до 100 тисяч доларів. Тому, якщо вкладник має на банківському депозитному рахунку, наприклад, 200 тисяч, у разі банкрутства банку він може розраховувати на гарантоване повернення лише 100 тисяч доларів. На відміну від цього, вкладники кредитних спілок мають 100-процентне гарантоване забезпечення своїх заощаджень. Існує стабілізаційний фонд, у який члени кредитних спілок відраховують невеликі суми. Залишок коштів для повного гарантування додає держава. Цей факт ефективно заохочує людей ставати членами кредитних спілок.

— Якими методами розширюється поле членства канадійських кредитівок?

— Для того, щоб конкурувати з банками, я запропонував свою оригінальну схему розрахунку дивідендів. Кожен член кредитної спілки має у ній свою певну кількість паїв. На кожен з них він отримує дивіденди. Я запропонував при їх нарахуванні брати до уваги, скільки саме людина має паїв, а також наскільки активно вона користується послугами кредитівки. Чим більша співпраця з кредитною спілкою, тим більшими є дивіденди. Таким чином кредитна спілка може залучати і утримувати нових членів, що є обопільно вигідним.

Вкладники канадійських кредитних спілок не мають можливості у будь-яку мить отримувати проценти зі своїх вкладів. Вони капіталізуються і додаються до вкладу. Повернути свій вклад достроково можливо лише за умови термінової потреби чи коли вкладник вирішує виїхати з провінції.

ЯК ЖИТИ, ЩОБ ЗАМІТИЛИ ЛЮДИ

Іван Кугно, „Бюлетень кредитних спілок України”, №4 (вересень-жовтень 2005 р.)

УКРАЇНСЬКИЙ ДІМ В ЕДМОНТОНІ ТА НА ПОДОЛІ

Газета „Дзеркало тижня”, 18 листопада, 2005 р.

Ярослав Скрипник, українець, який майже все життя прожив у Канаді, канадець, що на старість придбав квартирку в Києві на Подолі, останні кілька років живе на два доми.

Мати Скрипника — галичанка, а батько родом із Полтави, з козацького роду Скрипників. Бабуся по батьківській лінії — Маріанна — рідна сестра Симона Петлюри. В 1991 р. батько Я.Скрипника Мстислав (в миру — Степан) став першим Патріархом Української автокефальної православної церкви (УАПЦ) в Україні. Доти Мстислав був митрополитом американської Української православної церкви та митрополитом Української автокефальної православної церкви у світі.

Син відомого батька і нащадок славних предків, Ярослав Степанович не дуже любить, коли йому це ставлять за заслуги. Тому, що має власні. В новітню історію незалежної України він уже увійшов тим, що дав стартовий імпульс відродженню руху кредитних спілок в Україні. Але сьогоднішня розмова не тільки про кредитні спілки, а скоріш про життя. Як у світі, де правлять гроші, зберегти традиції предків, виховати дітей, бути потрібним і цікавим іншим?..

— Пане Ярославе, що вас спонукало стати ініціатором відродження кредитних спілок в Україні?

— Канадський уряд давав фонди, а Канадська кооперативна асоціація поширювала ідею кредитних спілок і кооперативів у країнах Азії, Африки, Південної Америки — там, де кредитні спілки були не надто розвинені, а економіка бідна. Я мав приятеля в комісії, що займалася цим. «Ви допомагаєте країнам третього світу, але, окрім морального задоволення, чи можете похвалитися великими успіхами? — запитав я його. — Є держава Україна з населенням 52 мільйони (на той час.), висококультурна, індустріальна, з інтелектуальним населенням. Колись там були розвинені кредитні спілки. Чому не звернути увагу на цю країну, яка щойно проголосила незалежність? Тут ви матимете успіх». Приятель зі мною погодився.

У листопаді 1991-го я вже був у Києві, де мав підготувати приїзд канадської та американської делегацій. В одній з комісій Верховної Ради я вперше зустрівся з Петром Козинцем, майбутнім президентом Національної асоціації кредитних спілок України. Відтоді нас із Петром Миколайовичем зв’язує добре знайомство і навіть приязнь. Тоді ж я заприязнився з головою комісії з питань економічної реформи Володимиром Пилипчуком.

Отже, чомусь вважають, що я був тим, хто повернув ідею кредитного руху в Україну. Проте я лише зробив перший практичний крок. А українські кооператори з Америки, Канади, Австралії й ентузіасти в Україні провели її в життя.

— Ви займалися кредитними спілками на громадських засадах. Але ж це вимагає багато часу...

— За кілька років до виходу на пенсію мене обрали президентом Української кредитної спілки в Едмонтоні. Пізніше вона об’єдналася з вісьмома іншими (неукраїнськими) місцевими спілками і з’явилася Capital City Savings, четверта за величиною кредитна спілка в Канаді — 100 тис. членів. Мене відразу запросили до дирекції. Адже я завжди був зв’язаний з громадським життям, це вже родинна звичка. За сучасного життя замикатися лише на своїй роботі за спеціальністю означає зупинитися у розвитку. У Канаді фірми чи компанії часто вимагають від працівників на менеджерських позиціях брати участь у громадському житті. Я свого часу належав до Lions club («Клуб левів»): ми допомагали сліпим, підтримували молодіжний оркестр... Працювали на «громадських засадах» (безкоштовно) і це давало нам задоволення.

— Як ви потрапили до Канади?

— Коли закінчилася війна, ми з батьком потрапили до табору «переміщених осіб», звідки переїхали до Франції. Невдовзі батько поїхав до Канади, потім, у 1948 році, «виписав» мене.

Перші кілька місяців було важко — після паризького життя опинитися в провінційному Вінніпезі. Але я з повагою ставлюся до вінніпезької української громади, яка зустріла нас, новоприбулих, добротою і повагою. Залишившись у Європі, я міг би спрямувати свою кар’єру в інше русло: скажімо, генерал Удовиченко, старий УНРівець, пропонував вступити до військової школи.

Ми приїхали не в Канаду, ми приїхали в українську Канаду. Тут багато зробили, щоб нові емігранти могли почуватися як удома. Разом із товаришем я записався до канадської армії і дев’ять місяців прослужив у резервному шотландському полку. Ті дев’ять місяців мене зробили канадцем, навчили і розмовляти, і лаятися по-канадськи (англійською і французькою). Наприкінці 1948 року я поїхав із Вінніпега до Торонто, де почав й своє трудове життя.

— Професію хіміка ви здобули в Канаді?

— У шкільні роки, ще в Рівному, я любив політику, громадське життя, гуманітарні науки, але пішов до фізико-математичного ліцею. Скажу по секрету: тільки через те, що там не вивчали латини.

У Канаді мене прийняли до хімічного інституту. Це була щаслива доля, бо хімія поставила мене на ноги, дозволила стати незалежним. Першу роботу запропонував товариш — хіміком-аналітиком у лабораторії при металургійному виробництві. Я швидко почав професійно рости. І невдовзі вже роботу не шукав — вона знаходила мене. Так із металургії я потрапив у цементну індустрію. Числився головним хіміком, але, по суті, відповідав за якість і собівартість продукції чотирьох заводів нашої компанії.

— Ваші вироби мали попит?

— Тоді в Канаді був величезний підйом. Після війни канадська армія повернулася додому. В ній, до речі, служило понад 60 тисяч українців, переважно селян із провінцій Манітоба, Саскачеван, Альберта. Демобілізованим держава надавала або можливість йти до університету, або кошти на придбання землі для фермерства. Наші українці переважно вибирали університет. Почався великий бум. Будинки, дороги, інфраструктура міст...

— Важко було звести свій власний дім?

— Коли я ще працював у металургії, наша компанія збудувала фабрику в Альберті. Щоб зацікавити співробітників до переїзду на нове місце, окрім підвищеної зарплати і дешевого проживання в тій місцевості, адміністрація спорудила будинки, за які можна було дати дуже малий перший внесок. Це була моя перша хата, і я вже ніколи не жив у найманій. Потім кілька разів переїжджав, щоразу до кращої.

— Який вигляд має ваша нинішня хата?

— Вона приємна, затишна. 1800 квадратних футів (приблизно 200 кв. м.), два поверхи, на наші стандарти — середнього класу. Мої менший син і дочка мають хати більші, як я. Але коли я її хотів продати, діти стали заперечувати — борони Боже, це наш дім!

Це українське за духом житло: десятки картин українських митців, у кожній кімнаті є полиці з українськими книжками, здебільшого про мистецтво. Моя дружина Софія цікавиться ним, вона оформила 86 виставок українських професіональних митців. До незалежності це були художники з діаспори, а після — з України. Є килими — витвори мистецтва, яким по 80—100 років. Тут звучить українська мова, українська музика.

У нашому домі бували В’ячеслав Чорновіл, Іван Дзюба, Микола Жулинський, подружжя Драчів, Дмитро Павличко, Сергій Головатий... До речі, кумедний випадок. Пані Марія Драч разом із паном Іваном сфотографувалися з нашою собачкою Музою. А пан Іван, повернувшись додому, опублікував звіт про поїздку в Канаду і ту фотографію. Побачивши себе у «Вістях з України», Муза, мабуть, пишалася тим, що стала першою собакою діаспори, яка потрапила до газет в Україні.

— Ви маєте відомих і навіть героїчних предків. Спогади про них передаються в сімейних переказах?

— Мати мого батька, Маріанна, — рідна сестра Симона Петлюри. В еміграції батько в групі «петлюрівців» був наймолодший. Походження з петлюрівського роду змушувало нас бути кращими і поводитися так, щоб не устидати рід. Це відбилося на нас усіх, і на мені, і на сестрах.

— На вашу думку, шляхетність, сильний дух роду, — все це передається генетично чи через виховання?

— Для мене батько був прикладом політика, дипломата, публічної людини. Він був депутатом польського Сейму, ентузіастом кооперативного руху. Навіть потім, коли пішов у церковні справи, я вважав його більше громадським діячем.

У нас із батьком були дуже близькі стосунки, але і досі я не люблю, коли кажуть: «А, це син Мстислава». Хіба це все, що привертає увагу до мене? Як син свого батька я намагаюся поводитися так, щоб не зробити йому прикростей, не принизити того імені, яке він мені передав.

— А наскільки вашим дітям вдається бути носіями сімейних і українських традицій, адже сьогодні технології і глобалізм роблять людей уніфікованими?

— Наші діти по дорозі зі школи зазвичай розмовляли англійською мовою, бо там, де ми жили, українців було досить мало. Але коли з вулиці вони звертали на стежку до хати — переходили на українську. Вдома в нас завжди панувала тільки рідна мова. В мене троє дітей. Найстарший син, Андрій, покинув хату, коли йому минуло 18 років і переїхав на захід Канади, на острів, був рибалкою. Він досі говорить українською з прекрасним волинським акцентом. Але йому бракує часом слів, бо живе не серед українців.

Дочка Ксеня має дуже добру роботу в міністерстві освіти, вона вийшла за канадця, який у четвертому поколінні українець. До п’яти років не розмовляв наш Іван англійською, тільки українською. Але потім батьки переїхали в інше місце, з іншим оточенням і він втратив мову предків. Удома він говорить англійською, дочка — по-українськи. А їхні діти до батька — однією, до матері — іншою.

Мій молодший син, Остап, увійшов у суто українське життя. Історик. Сьогодні він виконуючий директор Конгресу українців Канади. Був на першому і другому турі президентських виборів в Україні, привозив групи по 50—60 спостерігачів. Під час третього туру, коли канадський уряд серйозно зацікавився виборами і дав кілька мільйонів доларів на поїздку 1000 спостерігачів, Остап залишився вдома, на зв’язку, а в Україну поїхала сама президент конгресу Орися Сушко.

Остап був першим із канадських студентів, які виїхали в Україну за програмою обміну студентами наприкінці 80-х. Він потрапив до Львова. Що він там вивчав, не знаю, але дружину привіз. Їхній дім теж є українським: діти ходять до українських шкіл, належать до українських організацій, були в таборах пластунів.

— Отже, «отакий малий, і вже — українець». Проблем немає?

— Українство залежить від нас самих, наскільки захочеш бути українцем, настільки й будеш. Також треба «тягати» дітей. Людські діти йдуть грати в хокей, а наші — до української школи, до Пласту чи до СУМу. Тяжко бути українцем... Утім, з 800 тисяч жителів Едмонтона 100 тисяч заявляють, що вони українці. А скільки дітей від змішаних шлюбів...

Центрами формування українських громад традиційно були церкви. А нині церкви втрачають цю роль. Ми боремося за українську мову, але життєві обставини стають на перешкоді... Багато наших пройшли армію, піднялися в кар’єрі: стали адвокатами, науковцями, керівниками високого рангу, живуть не в українському середовищі.

Недавні вибори в Україні нам дуже допомогли розбудити національну зацікавленість у неукраїномовних українців. Вони вперше побачили, що Україна — не Ботсвана.

Сьогодні авторитет України знизили особливості політичного життя в ній: хабарництво... Для нас у Канаді і досі незрозуміло, як можна стати мільйонером за якихось кілька років.

— Як вам подобається Київ, де ви прожили чималий час?

— Не подобається повністю зруйнований Майдан Незалежності. За що видворили у Донецьк святого Михаїла? З Майдану зробили кітч. Сьогодні це, може, «модерн», але не живий, привабливий, історичний наш київський Майдан.

Коли я йду Едмонтоном, Торонто чи Вінніпегом, і мама говорить з дитиною українською, а та їй відповідає, я не оглядаюся. Тут, у Києві, коли мама розмовляє на вулиці з дитиною українською, ми з дружиною зупиняємося. Ми тут живемо у цьому році четвертий місяць, мусимо ходити до жеку, в інші інстанції, і бачимо, що Київ став більш російськомовним. Немає пошани до мови, для збереження якої багато людей жертвували собою.

— Ви дивитесь у майбутнє оптимістично чи песимістично?

— Після помаранчевої революції старих чиновників змінили на молодих. А ті не мають практики і в багатьох випадках невиховані. Добралися до влади і так само чорними машинами гасають Києвом. Наприклад, сьогоднішні посадовці не відповідають на листи. Вони не мають виробленого почуття піару. Але це проблема пов’язана зі входженням «підлітка» в дорослий вік. Знаю багато молодих людей, успішних підприємців, які розвивають свою справу. Вони бували за кордоном, знають, як це робиться там. Добре платять своїм працівникам, себто ділять з ними свій успіх. Тому в майбутнє дивлюся з оптимізмом. Хоч часом критикую, та все-таки маю надію на молодих. Вони розбудовують Україну. Я вірю, що завтрашній день України буде сонячним.

УКРАЇНА КРІЗЬ СКЕЛЬЦЯ КАНАДСЬКОГО «БІНОКЛЯ»

Ярослав Скрипник, ініціатор впровадження системи кредитних спілок — про своє бачення майбутнього країни

Юліана ЛАВРИШ, Газета: „День”, №127, (2010)

Відомий американський публіцист Ральф Волдо Емерсон писав: «Нагорода за добру справу — у самому її здійсненні». Ярослав Скрипник приїхав до Канади після Другої світової війни, в 1948 році. Він не любить називати себе емігрантом (хоча й прожив у цій державі 62 роки), хвалитися знатністю свого роду, бути популярним через славу батька. Все своє життя пан Ярослав жертвував на те, аби творити українську справу чи то в культурній, чи у фінансовій сферах (реалізація ідеї впровадження кредитних спілок в Україні). Щороку Ярослав Степанович приїжджає до України, щоб бути в ритмі місцевого життя. Своїми візіями діаспорного життя в Канаді, поглядами що до розвитку українськості Ярослав Скрипник поділився з кореспондентом «Дня».

— Пане Ярославе, розкажіть, будь ласка, про те, як ви потрапили до Канади?

— Ніколи не мріяв про Канаду. Я мав намір поїхати до Франції, але після Другої світової війни мого батька (Мстислава (Скрипника). — Авт.) Православна церква вислала до Німеччини та Франції, а потім його запросили висвятитися на єпископа в Канаді. Тому шлях до цієї держави розпочався через батька. Вважаю, що всім нам дуже пощастило, адже ми приїхали не просто до Канади, а до української Канади, бо саме наші співвітчизники першими зорали плугом північно-західні землі цієї країни. Селяни, які прибули сюди, привезли грудочку рідної землі. Ті бідаки, які часом зовсім не вміли писати, відчули потребу в національній культурі. Вони побудували тут свої домівки, церкви, школи — презентували світу маленьку Україну. Не дивно, що перша канадська книгарня на захід від Вінніпегу, в Едмонтоні, була українською. Такий-от дух панував у тій державі, що стала моєю домівкою.

У Канаді я працював хіміком, займав високі пости в індустрійній галузі, але попри те займався громадською діяльністю: був президентом Союзу українців самостійників, першим заступником президента Світового конгресу вільних українців, заступником Конгресу українців в Канаді, активним учасником пластових заходів

— Відомо, що ви є представником славного роду Петлюрів, адже ваша бабуся Маріанна була рідною сестрою Симона Васильовича. Чи ставила вас ця фамільна приналежність у певні рамки?

— Ми ніколи не користали зі свого роду ні в канадському, ні в українському середовищі, завжди намагалися реалізувати і репрезентувати себе як самобутніх особистостей. Єдине, що нас зобов'язувало, — не заплямувати честь родини Скрипників-Петлюрів.

— Недавно видавництво «Смолоскип» запропонувало читачам книгу про вашого батька, Мстислава, першого патріарха Української православної автокефальної церкви. Кому належить ідея видання такої праці?

— Ідея цілком належить авторові — Андрієві Смирнову, хоча до того вже були видані праці про Мстислава, зокрема, монументальна розвідка Дмитра Степовика — «Патріарх Мстислав». Молодий науковець дослідив депутатську (Мстислав Скрипник був депутатом Польського Сейму. — Авт.) і церковну діяльність батька. Андрій писав цікаві пошукові статті. Перед друком книги я не перечитував чорнового варіанту, таким чином пан Смирнов написав так, як вважає за потрібне. Деякі моменти з далекого минулого я відчуваю по-різному, але автор опирається на певні документи, тому сперечатися з ним не буду. Я радий, що молодий науковець зацікавився життям і діяльністю мого батька.

— Продовжуючи релігійну тематику, хотілося б поговорити про церковне життя. Сьогодні в українській церкві є багато розбіжностей. Чи можливо, на вашу думку, щоб в Україні була одна-єдина церква, на кшталт Польщі, де католицизм є панівною релігією?

— Гадаю, що з часом в Україні залишаться дві панівні церкви: Православна й Греко-католицька. Між двома обрядами є «політична різниця» — Рим, тому єдиної церкви, мабуть, не буде. На жаль, церковне життя в Україні має політичне забарвлення, зокрема, це стосується Росії, що не хоче послаблювати свого релігійного впливу, тому становлення українськості Української православної церкви — довгий період.

— Дехто з представників української діаспори з жалем відзначає канадизацію своїх дітей, їхню відмову від культури батьків. Як ставляться до українського ваші діти?

— Мій наймолодший син — поборник всього українського, працює в багатьох патріотичних організаціях, його дружина — львів'янка. Дочка активно зайнята в Пласті. Мої діти — це нове покоління українців, які дивляться на Україну крізь призму канадського життя. Треба сказати, що канадизація все-таки відбувається, англійська мова настирливо «влазить» у всі сфери життя, але ми боремося за українське. Діти моєї дочки говорять із мамою по-українськи, а з татом — по-англійськи, діти сина розмовляють тільки по-українськи. З нами, бабусею і дідусем, всі внуки виключно говорять по-українськи, вони не соромляться звертатися до нас із дружиною рідною мовою в будь-якому оточенні, бо знають, що по-іншому не можна.

— Із журналістської точки зору цікаво дізнатися про репрезентацію подій українського життя в Канаді. Якою змальовують Україну канадські медіа?

— Першою «візитівкою» в канадському інформаційному світі була чорнобильська трагедія, після якої про Україну знали всі. Другою визначною подією стала помаранчева революція. Після 2004 року канадські медіа більше цікавляться нашою далекою Батьківщиною. Принаймні, про вибори 2010 року писала кожна рейтингова газета. Сьогодні в Канаді існує проукраїнська преса, представлена такими виданнями: «Гомін України», «Українські вісті», «Український голос», «Новий шлях», іншою пресою. Також можна почути українське слово й на радіо, адже деякі канадські радіостанції мають по годині ефіру для діаспори.

— На вашу думку, який шлях є ефективнішим: будувати українське в Україні чи творити національне по той бік океану, зокрема, в Канаді?

— Мені важко відповісти на це запитання. Кристалізація й збереження українського в Канаді є дуже важливими явищами. Дещо змінилося ставлення до громадської роботи, зокрема, зміна цих поглядів примітна у представників так званої «четвертої еміграційної хвилі», що часто не хочуть працювати безкорисно. Мета нашого життя — презентувати Україну перед іноземцями, в цьому нам великою мірою допомогло проголошення незалежності. У місцевих українських музеях досі зберігаються серпи та інші знаряддя праці, з якими приїхали перші українці до Канади. Це для нас — святі речі, але іноземців «купити» цими речами не можна, тому ми впевнено боремося за рідну національну культуру, за те неповторне, що здатне гідно репрезентувати Україну в світі.

— Практично щороку ви відвідуєте Україну. Які зміни помічаєте на Батьківщині?

— Сімнадцять років тому моя дружина Софія купила квартиру в Києві, тому маємо свій куточок в Україні. Три-чотири роки тому я їхав сюди з азартом, зараз цього відчуття вже немає. Найбільше люблю в Україні слухати мудрих людей. Йду на зустрічі з ними, як до церкви. Коли відбувається якийсь мистецький захід, я сідаю в останні ряди і поринаю в атмосферу інтелектуального життя, насолоджуючись вишуканістю рідної мови. На мою думку, я не маю права говорити про політичне життя в Україні так, як не маю права вкинути український бюлетень до виборної скриньки. Колись у одному зі своїх листів Дмитро Павличко зробив мені великий комплімент, він написав: «Дякую за те, що ви нас зрозуміли». Мене лише болить одне — невиправдані сподівання що до деяких патріотичних сил, які осоромили ідею.

— Ви маєте змогу багато аналізувати, бо спілкуєтесь і з європейцями, і з людьми по той бік океану. Які перспективи України в найближчі роки?

— Я вірю в молодих людей, адже то вже інше покоління: вони мають змогу побачити світ, набратись досвіду, аналізувати. Молодь не має почуття меншовартості в порівнянні зі своїми батьками, які виховані іншою системою.

Молоді українці бачать Україну своєю державою, а це — найголовніше.